Жіночі імена під чоловічим псевдонімом

Жіночі імена під чоловічим псевдонімом

Пропоную згадати імена відомих письменниць, яких всі знають під чоловічими псевдонімами. 

  Жорж Санд. Насправді під цим ім'ям ховалася Амандіна Аврора Люсіль Дюпен. Відома французька письменниця ХІХ століття, героїнями романів якої завжди були сильні і незалежні жінки, писала під чоловічим ім'ям. Її перші твори «Комісіонер» та «Роз і Бланш» вийшли в співавторстві з коханим Жюлем Сандом. Пізніше письменниця написала роман «Індіана», під яким той не захотів підписуватися. ТодіАврора вибрала чоловічий псевдонім: це стало для неї символом позбавлення від рабського становища, на яке прирікало жінку сучасне суспільство. Взявши за основу прізвище коханого, вона додала до нього ім'я Жорж. З тих пір всьому світу Аврора Дюпен відома під цим ім'ям.

  Сестри Бронте. Шарлотта, Енн і Емілі, які подарували британській та світовій літературічудові романи про жіночі долі, починали писати під чоловічими іменами, тому що в ХІХ столітті письменницька майстерність вважалася невідповідним заняттям для жінки. Сестри почали літературну кар'єру під прізвищем Белл, назвавшись Каррер, Елліс і Ектон Белл. Дебютувавши збіркою віршів, вони продовжили писати під псевдонімами. Спочатку роман Шарлотти«Джейн Ейр» був опублікований під ім'ям Каррер Белл, «Грозовий перевал» Емілі - за підписом Елліс Белл, «Агнес Грей» Енн Бронте - під ім'ям Ектон Белл.

  Через рік після виходу книги «Грозовий перевал» Емілі Бронте померла, так ніколи і не дізнавшись, яке місце займе її роман в історії світової літератури. Вже після її смерті Шарлотта його перевидала і додала передмову, де пояснила, що автор роману насправді - жінка. Після нищівного успіху своєї книги «Джейн Ейр» вона назавжди відмовилися від псевдоніма.

  Марко Вовчок. Відома українська письменниця і перекладачка, виявляється, була справжнісінькою красунею. Її звали Марія Олександрівна Вілінська. Вона народилася в сім'ї військового офіцера, де було прийнято підкорятися чоловічій волі і порядкам. Тому через роки вона обрала чоловічий псевдонім, що обіцяв серйозне ставлення оточуючих до написаних нею рядків. Той факт, що до чоловічих творів того періоду віднесуться з великим інтересом і довірою, ніж до жіночих - був незаперечний: в суспільстві все ще переважали патріархальні підвалини.

  Під псевдонімом «Марко Вовчок» письменниця  вела відділ іноземної літератури у журналі «Вітчизняні записки». Успішно перекладала з польської твори Болеслава Пруса, з французької - романи Віктора Гюго і  розповіді Жюля Верна. Найвищого мистецького рівня вонадосягла у зображенні трагічної долі пригнобленої, приниженої і безправної кріпачки. Її збірка «Народних оповідань», історичні повісті та оповідання для дітей «Кармелюк», «Невільничка», «Маруся» ще за життя Марії отримали широку популярність. Проте довгий час звичайний читач був впевнений, що написав їх чоловік.

  Джордж Еліот. Справжнє ім'я англійської письменниці - Мері Енн Еванс. Її романам - «Міддлмарч», «Млин на Флоссе», «Фелікс Холт, радикал» - властиві психологічна точність характерів і стосунків героїв, майстерний опис старої Англії.

  Письменниця взяла собі чоловічий псевдонім для того, щоб здобути собі читацьку повагу йубезпечити своє особисте життя. Однак обдурити вдалося не всіх: наприклад, Чарльз Діккенс відразу вгадав, що під ім'ям Еліота ховається жінка.

  Дж.К. Роулінг. Це той рідкісний випадок, коли письменниця, хоч і використовує псевдонім, але всі  знають її справжнє ім'я - Джоан Роулінг. Історія псевдоніма створювача Гаррі Поттера така: агент письменниці порадив їй придумати чоловічий псевдонім, щоб книгу краще купували. Інакше хлопчики - ровесники головного героя - несерйозно сприймуть книгу через те, що її написала жінка. Було прийнято рішення залишити прізвище, обмежитися двома першими літерами імені і додати до цього першу букву від імені Кетлін (бабусі Роулінг).

  У квітні 2013 р. письменниця під ім'ям Роберта Гелбрейта випустила кримінальний роман «Поклик зозулі». Своє авторство Джоан розкрила через три місяці. Вона пояснила, що зробила це з метою залучення нової, більш дорослої публіки, а також для того, щоб почути критику роботи, де немає її гучного імені.

 Як не сумно це усвідомлювати, але читачі більше люблять книгиписьменників-чоловіків. Вважається, що жінки здатні тільки на написання жіночих романчиків. Саме тому деякі письменниці і беруть чоловічі псевдоніми.

Взято з блогу "Книжковий континент".

Летаргічний сон - уявна смерть

Летаргічний сон: цікаві випадки з життя відомих письменників

 

   Як ви сьогодні спали? Можливо, так міцно, що не почули будильник? Або ж навпаки - спали тривожно і всю ніч крутилися? А чи знаєте ви, що існує спеціальне свято, присвячене одному з найзагадковіших процесів організма людини, - Всесвітній день сну? Його відзначають з 2008 р. у третю п'ятницю березня (в цьому роціприпадає на 18 число) у рамках проекту Всесвітньої організації охорони здоров'я.

   Ми ж пропонуємо згадати інший сон, що не має відношення до здорового, -  летаргічний.  Летаргічний сон з грецької мови перекладається як «уявна смерть» або «мале життя». «Після тяжких страждань наступила смерть або стан, що визнали смертю ... Виявилися всі звичайні ознаки смерті. Особа осунулась, риси їїзагострилися. Губи стали біліші за мармур. Очі помутніли. Насталозадубіння. Серце не билося. Так вона пролежала три дні, і за цей час тіло зробилося твердим, як камінь». Ви, звичайно, дізналися відоме оповідання Едгара По «Живцем поховані»?

   У літературі минулого цей сюжет - поховання живих людей, які впалиу летаргічний сон, - був досить популярний. До нього не раз зверталися відомі майстри слова, з великим драматизмом описуючи жах пробудження в похмурому склепі або в труні. Стан летаргії протягом століть був оповитий ореолом містики, таємності і жаху. Страх заснути летаргічним сном і бути заживо похованим був настільки поширеним явищем, що багато письменників стализаручниками власної свідомості і страждали психологічною хворобою під назвою тафофобія. Наведемо кілька прикладів.

  Ф. Петрарка. Знаменитий італійський поет, який жив у XIV ст., у 40 років тяжко захворів. Одного разу він знепритомнів, його визнали померлим і збиралися поховати. На щастя, закон того часу забороняв ховати небіжчиків раніше, ніж через добу після смерті. Попередник епохи Відродження прокинувся після сну, що тривав 20 годин, практично біля своєї могили. На  велике здивування  усіх присутніх, він заявив, що чудово себе почуває. Після цього випадку Петрарка прожив ще 30 років, але весь цей час відчував неймовірний страх перед думкою бути випадково похованим заживо.

  М.В. Гоголь. Великий письменник боявся, що його поховають живцем. Потрібно сказати, що деякі підстави для цього у автора «Мертвих душ» були. Справа в тому, що в молодості Гоголь переніс малярійний енцефаліт. Хвороба давала про себе знати все життя і супроводжувалася глибокою непритомністю з подальшим сном. Микола Васильович побоювався, що під час одного з таких нападів його можуть прийняти за померлого і поховати. В останні роки життя він був наляканий настільки, що вважав за краще не лягати в ліжко і спав сидячи, щоб сон був більш чуйним.

  Однак у травні 1931 р., коли в Москві було знищено кладовище Данилова монастиря, де й був похований великий письменник, при ексгумації присутні з жахом виявили, що череп Гоголя був повернений набік. Проте сучасні вчені спростовують підстави у письменника летаргічного сну.

  У. Коллінз. Відомий англійський письменник і драматург також страждав від тафофобіі. Як розповідають близькі та друзі автора роману «Місячний камінь», він відчував муки настільки сильної форми, що щоночі залишав на своєму столику біля ліжка «передсмертну записку», де просив упевнитися в його смерті на 100% і лише потім  поховати.

  М.І. Цвєтаєва. Перед своїм самогубством велика російська поетеса залишила лист з проханням ретельно перевірити, чи померла вона насправді. Адже в останні роки тафофобія у неї сильно загострилася.

  Як відомо, всього Марина Іванівна залишила три передсмертні записки: одна з них призначалася синові, друга - Асєєвим, і третя - «евакуйованим», тим, хто її буде ховати. Примітно, що оригінал записки «евакуйованим» не зберігся - він був вилучений міліцією, як речовий доказ, і потім загублений. Парадокс полягає в тому, що саме в ньому міститься прохання перевірити, чи померла  Цвєтаєва або перебуває  в летаргічному сні. Текст записки «евакуйованим» відомий за списком, що дозволили зробити синові поетеси. З його слів, там є такий запис: «Не поховайте живою! Гарненько перевірте».

Взято з блогу КНИЖКОВИЙ  КОНТИНЕНТ 

ДБА

                                           Краєзнавчий екскурс

          (до 30-х роковин Чорнобильської катастрофи)

   Чорнобиль для нас ніколи не стане минулим. Величний подвиг здійснили всі, хто брав участь у ліквідації наслідків вибуху на четвертому енергоблоці атомної станції. Ця біда торкнулася сотень тисяч українців -ліквідаторів, переселенців, дітей та дорослих. Тепер знають усі, яким жорстоким може бути «мирний атом».

        Завдяки мужності ліквідаторів, їх самовідданому героїзму, ми сьогодні маємо таке щастя - бути живими. Нажаль, багато хто з ліквідаторів вже давно покинув це земне життя.   Велика шана  і  уклін до землі  всім  героям.

       Скільки б років не відділяло нас від 26 квітня 1986  року, сучасне покоління, наші діти і онуки пам’ятатимуть, що вони – жителі Чорнобильської ери, в їх жилах тече кров, що зазнала впливу невидимого, але через те такого жорстокого і небезпечного ворога – радіації.

      В зоні  чорнобильської біди опинилась вся Житомирська область,а, значить, рятувати рідний дім поспішали  і наші  черняхівці.

           І одним із перших був зведений загін працівників відділу внутрішніх  справ на чолі з Володимиром Івановичем  Пилипчуком, тодішнім заступником начальника Черняхівського РВВС по політичній частині.   У складі загону 10 чоловік - Петро Антонович  Рафальський,   Леонід Миколайович Фещук,   Юрій Вадимович Шевчук,  Валерій           Олексійович   Коваленко, Валерій  Іванович Поліщук, Леонід  Григорович   Кисильчук,  Василь Петрович Чайківський, Олександр  Валентинович Сич,    Костянтин  Борисович  Кукса

 9 травня 1986 р. в зону біди вирушили Черняхівські  вогнеборці.  Це -  Андрій Іванович Колесник,   Віктор Вікторович Сапожніков, Анатолій Дмитрович Сахненко, Олексій Антонович Сафонов,  Володимир Іванович Кочик .   Не всі з них дожили до сьогодення, згорівши ,як факел , в   Чорнобильському полум’Ї, але пам’ять про них живе в родинах , серед друзів і знайомих, а, значить, серед нас.

   

      Ось як згадує про  перший день Чорнобильської аварії     свідок, учасник чорнобильських подій у 1986-1991 роках,       бувший житель смт Поліське Київської області, Сергій     Васильович ЛЕУС, який нині  проживає в  с.Стирти

 Черняхівського району.

26 квітня 1986 року була субота, вихідний день. Рання весна, зазеленіла трава, прилітали перелітні птахи. Розпочиналася весняна метушня на городах, дачах, садибах. Все дужче пригрівало сонячне проміння. Готувались до свята 1 Травня. По радіо, телебаченню звучала бадьора музика, пісні, молоді мами з колясками ходили по вулицях, парку. Діти гралися в пісочку, гойдались на каруселях. Працювали школи, лікарні, пошта, телеграф, ощадні каси. А сказати про небезпеку, яка вже нависла над населенням міста, заборонялось. Першими про підвищення радіаційного фону почали говорити у Швеції, Фінляндії, Німеччині, Франції, Данії. Засоби масової інформації Радянського Союзу мовчали. Небезпека для населення м. Прип’ять та навколишніх сіл зростала з кожною годиною. Якщо о18 год. 26 квітня рівень радіації в м. Прип’ять становив 360-500 млр., то 27 квітня досягнув рівня 720-1000 млр. Було прийнято рішення про евакуацію міста Прип’ять 27 квітня. По місцевому радіо було оголошення: «У зв’язку з аварією на атомній станції буде проведена евакуація міста. З собою взяти документи, необхідні речі і, по можливост,і харчі на 3 дні. Початок евакуації о 1400 год.»    Для проведення евакуації було знято з маршрутів 2300 автобусів, задіяно міліціонерів, депутатів, активістів міста для забезпечення організованої посадки людей з кожного будинку. До 18 год. 27 травня населення міста евакуювали в Іванків, Бородянку, Полісся.

        На ліквідацію наслідків аварії були призвані тисячі військових,    

медпрацівників, будівельників, кухарів, адже потрібно було   забезпечувати життєдіяльність такої кількості людей

В перші дні був сформований Новоград-Волинський дорожньо-будівельний батальйон .  У першу інженерно-дорожню роту були призвані наші земляки, офіцери запасу  Олександр Васильович Данилко, Володимир Володимирович Мінялук, Володимир Миколайович Комареус, Леонід  Захарович Вознюк  Дмитро Іванович Кохан ,  Василь Іванович  Буката  …        і багато – багато інших.  

      А місцеві жителі, мов зранені птахи, покидали свої гнізда. Вони

сподівались, що скоро повернуться, і залишалась ще надія, але виявилось, що назавжди.

     Невимовною тугою огорнуті сторінки історій переселенців, кадри із документальних фільмів, фотографії, трагічні долі дітей, чиї батьки

загинули чи померли, батьків, що залишились без дітей.

З «мирним атомом» пов’язана найтрагічніша сторінка в історії українського Полісся. Рукою дівчинки, що написала крейдою на своєму  будинку   «Прощай и прости , мой родной дом…» була перекреслена доля цілого покоління.

                                                                                                                                                            Згадує С.В .Леус

Евакуація – важке, болюче видовище. Хто її бачив, доторкнувся до неї, запам’ятав на все життя. Уявіть собі, хоч на мить, колону в декілька сот автобусів з увімкненими фарами, що рухаються по дорозі з пасажирами – жінками, чоловіками, дітьми, новонародженими, людьми похилого віку. Уявіть їх моральний, психологічний стан, коли вони покидали назавжди своє гарне, чисте, молоде місто, яким пишалися, в якому вже пустили своє коріння, народили дітей, мали роботу, квартиру, друзів. Вони були легко по-літньому вдягнуті, мовчазні, зосереджені, заторможені, не розуміючи до кінця, що відбулося. Важким було розлучення багатьох сімей зі своїми домашніми тваринами – собаками, кішками. Коти, витягнувши хвіст трубою, дивилися в очі людям, нявкали. Собаки різних порід йшли за господарями в автобус, їх туди не пускали, вони огризались, гавкали. Але брати їх з собою не дозволялось. Шерсть  у них була радіоактивною, як і волосся у людей. Вони ще довго бігали за автобусами, за евакуйованими господарями. З 29 квітня розпочалася евакуація сільських населених пунктів, з 30-кілометрової зони навколо станції. Евакуювати більш як 100 тисяч сільських жителів було складніше, ніж м. Прип’ять. Дозволялося вантажити  в автомобілі тільки найбільш необхідні предмети побуту. Домашні тварини, усі без винятку, евакуації не підлягали. Над селом, яке евакуювалось, лунав виск, крик – плач матерів, дітей, стогін людей похилого віку, які відчували, що це все безповоротно. Розривались сусідські взаємини між людьми, розривались побутові відносини, культурна спадщина. Бувало і так, що одна частина села переселялася в один район, інша в інший. Евакуація, переселення – як війна. Ламала все по-живому, по-людському, утворюючи довгозаживаючі рани в пам’яті, свідомості, побуті. Чорнобильська війна стерла з карти України десятки населених пунктів. Без пострілів, вибухів, окопів, бліндажів. Перетворивши колись квітучі села і міста в пустки, згарища, які заростають непрохідними хащами.

У с. Городище Черняхівського району Житомирської області було переселено із с.Возляково Овруцького району Житомирської області 29 родин, із  с.Стовпечно  Овруцького району Житомирської області - 2 родини, із с.Зольне Олевського району Житомирської області - 1 родину, із с.Обиходи Коростенського району - 1 родину, із смт  Народичі - 1 родину. За рахунок коштів Чорнобильського фонду для переселенців у с.Г ородище Черняхівського району Житомирської області побудовано 34 будинки загальною площею 3159 кв.м.

     Невимовно важко усвідомлювати  це сьогодні, через 30 років. А як бути свідками і учасниками таких подій?

Ось як згадують травень 1986 року Володимир  Мінялук (нині покійний )та Олександр Данилко, обидва, до речі, родом із села Високе:

«Працювали ми  у забрудненій місцевості з 5 травня по 9 липня 1986 року, будували польові бетонні заводи і під’їздні шляхи до них,розвантажували цемент, асфальт на станції Товстий Ліс, будували об’їздну дорогу до міста Чорнобиль та Товстий Ліс – Копачі, яка безпосередньо вела до реактора. Також ми вивозили заражений грунт від зруйнованого реактора, ремонтували техніку безпосередньо на забрудненій території. За три дні будували 15 км дороги.  Проживали ми в селі Рудня Воровська, Народицького району. В їжу нам додавали йод, щодня ми ходили в лазню та міняли увесь одяг. Але це від опромінення нас не рятувало»                                  Ми маємо бути безмежно вдячними цим людям. Вони не злякались,

 йшли за покликом серця і обов’язку. Девізом у них були  слова «Якщо не я, то хто?»

    Всі ми пам’ятаємо лікаря Василя Дементійовича Березенського. В 1986 році він поїхав працювати в районну лікарню м. Народичі, три роки віддав боротьбі за життя та здоров’я постраждалих від аварії. Там  трудились медпрацівники з усієї  країни, наражаючись на небезпеку, але не думаючи про це.

Понад  десять років минає з дня смерті  Петра Антоновича Рафальського. Як людина військова, він, виконуючи наказ, вже 28 квітня 1986 року був у самому пеклі.  Ніхто з перших ліквідаторів не мав захисного спорядження, не думав про відпочинок і сон.

     Дружина Петра Антоновича згадує, що до 50 років він не хворів зовсім, був кремезним, врівноваженим, а повернувся з  так званого відрядження хворобливим, блідим, худим. Всі особисті речі знищив, залишивши лише нагрудний знак «Відмінник МВС», який «фонив» усі роки.

 

    Надзвичайно, здавалося б, мирна і домашня професія – кухар. Але  і в їх долі був Чорнобиль. Чи знаємо ми, що Черняхівський      комбінат громадського харчування теж став учасником ліквідації    наслідків аварії на ЧАЕС. Його працівники   Софія Павлюк, Надія    Ковальчук, Катерина Сахненко. Ніна Косяк, Євгенія Осадчук,     Галина Нетрибійчук, Зінаїда  Байталюк, Ніна Ватага, Надія Курта,  Оля Човнюк    отримали немалу дозу опромінення, готуючи   їжу  ліквідаторам, а  Надія Стецюк, Ольга  Іващук, Олена Гоп,   Раїса Марчук,    Валентина Мовчан, Ірина Іваницька нині вже покійні.

          Доля жінок – кухарів району – окрема сторінка героїчних буднів 

    наших земляків.

                          Згадують Надія Ковальчук та Катерина   Сахненко.

«Ми працювали в зоні обов’язкового відселення одразу після    аварії в 1986 році, а потім ще й у 1987. Жили на квартирі в селі    Христинівка  Народицького району. Готували їжу будівельникам   та дітям в школі, поки їх не  переселили. Годували більше 200    чоловік. Працювали по 2 тижні кожного місяця. Вплив радіації    відчували на собі : весь час боліла голова, закладало у вухах,  першило в горлі»

     Усе своє свідоме життя віддав Чорнобильській станції наш земляк, якого пам‘ятають однокласники та друзі по Черняхівській середній школі Георгій Рейхтман та його брат Юрій.   Георгій служив у Сєвєроморську на атомному підводному човні, згодом працював на  ЧАЕС інженером,  начальником зміни на четвертому блоці. Під час аварії керував ліквідацією її наслідків. З 1986 року  керував будівництвом саркофагу, приймав його після закінчення і був директором до 2010 року.  З 2010 року – державний інспектор інспекції з ядерного регулювання України.

      Юрій, після закінчення служби  на підводному човні, поїхав працювати на ЧАЕС, ліквідовував наслідки хімічного забруднення.

    В даний час працює заступником  директора центрального підприємства по роботі з радіоактивними елементами.

     Пригадаймо ім’я  нашого земляка -черняхівця Леоніда Антонюка, розповідь про якого вміщено в 10- ти томнику «Уславлені постаті України».

     

  Леонід Антонюк та його побратими протягом 2 діб відкачували

радіоактивну воду з-під реактора 4-го енергоблоку.  Якби вони цього не зробили, і реактор впав у цю воду, то це було б рівносильно вибуху водневої бомби, яка б у радіусі 300 км знищила б все живе. Вже тоді йому був вручений орден «Знак пошани». Героєм Леонід був ще з дитинства . Коли ще був школярем врятував  з - під криги свого товариша. Девіз Генерала у відставці – не проходьте повз чуже горе. Його він дотримується і донині.

       Віддаймо шану всім, хто зумів, хоч і незбагненно важкою ціною, зберегти для нас таку тендітну і дорогу для всіх землю, хто, не задумуючись, зробив крок і затулив собою смертельне джерело незнаної досі енергії.

З метою увіковічнення подвигу учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, у 2003 році в смт.Черняхів встановлено пам’ятник ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС по трасі Житомир-Коростень. Стела із чорного граніту (висотою 4,8 м., в основі 1,2 х 0,7м.) із рельєфним зображенням охопленого полум’ям реактора і враженого радіоактивними променями падаючого лелеки. Наказом управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації від 25.01.2012 №17 вище зазначений об’єкт внесений до Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини Житомирської області. Сектором культури райдержадміністрації підготовлено всю необхідну обліково-охоронну документацію з метою подальшого занесення пам’ятника до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

      Сивочолі герої Черняхівщини, котрі в далекому 86-му стали  на шляху ядерного молоха, мали змогу побувати  на екскурсії біля розрушеного реактора і , неначе повернулися в свої молоді роки. Вони згадували ті дні, своїх побратимів, котрі вже пішли в інший світ, розповідали про те, як ішли виконувати завдання, навіть не усвідомлюючи загрозу, яка чатувала на них і на роботі, і в наметах, де вони відпочивали після важких вахт. Підступна, невидима радіація… Хто на той час достеменно знав, як вона вплине на подальше життя кожного з них? Було завдання – і вони, не задумуючись, його виконували.
Учасники екскурсії побували у м. Чорнобиль, в якому відвідали меморіал покинутих сіл, пожежну частину. Далі маршрут пролягав на атомну електростанцію з відвідуванням кімнати-музею, пам’ятника ліквідаторам та меморіалу загиблих героїв-пожежних.
Незабутнє гнітюче враження залишилось від екскурсії по місту-привиду Прип’яті, покинуті будинки якого сиротливо тонуть у хащах, що з’явилися на місці бульварів та вулиць.

Напередодні 30-річчя з дня Чорнобильської катастрофи, з метою вшанування пам’яті ліквідаторів аварії, бібліотекарі району стали учасниками  акції  «Милосердя», оголошеної  районною бібліотекою на 2016 рік. В ході акції зібрано  анкетні дані  більш як про 150 ліквідаторів, імена яких ввійдуть до сторінок   «Книги пам’яті України. Чорнобильська трагедія. Житомирська область».

 Станом на 01.01.2016 року в районі проживає 296 осіб,  постраждалих внаслідок  Чорнобильської  катастрофи.

      Нам потрібно донести до кожного історію славних імен вогнеборців, вертолітників, медиків, будівельників, шахтарів, військових, міліціонерів, кухарів, артистів, - усіх, хто був і є творцем героїчної долі ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.

Темі Чорнобиля присвячено сотні віршованих та прозових рядків.

«Дзвенять у відрах крижані кружальця

Село  в снігах, і стежка ані  руш

Старенька груша  дихає  на  пальці

Їй, певно, сняться повні жмені груш.

                                  Їй сняться хмари і липневі грози

                                  Чиясь душа прозора при свічі

                                  А вікна сплять, засклив мороз їм сльози

                                  У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу  наковтався комин

І тин упав, навіщо городить

Живе в тій хаті сивий-сивий спомин

Улітку він під грушею сидить.

                                 І хата, й тин, і груша серед двору

                                І кияшиння чорне де-не-де

                                Все згадує себе в свою найкращу пору

                                І стежка, по якій вже тільки сніг іде »               

ліна костенко